вівторок, 1 березня 2016 р.

Золоті роки


Вони побралися п’ятдесят років тому. Одного дня сиділи на залізничній станції в очікуванні потяга. На лавці сиділо двійко закоханих.

Старенькі мовчки спостерігали за молодою парою. Хлопець ніжно обіймав дівчину і пристрасно цілував її.

У жінки заблищало в очах, вона торкнула чоловіка за руку і прошепотіла: «Ти також міг би це зробити!»

Чоловік обурено глянув на неї: «Що? Я ж зовсім її не знаю!»

Незмірний, страшний смуток бринить у словах: «Він/ вона більше не цілує мене...».

«Мешкаючи разом із моїми батьками, я думала, що їхнє кохання ніколи не вмре.

Я уявляла собі, що воно як велике дерево, готове протистояти будь-якій бурі, а насамперед часові. Тимчасом помітила, що це не так, оскільки велике дерево також може поволі погубити своє гілляччя і всохнути.

Мені розповідали, що велике кохання - немов дерево. Воно не вмирає від одного пориву вітру чи коли буває замало води.

Воно вмирає, коли дозволяєш, аби кохання вмерло всередині, як це трапилося з моїми батьками».


4 коментарі:

  1. Сумно... дуже сподіваюсь, що вік не перешкода для кохання

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Оксаночко! Саме так. І цьому є докази. Один із них літературний роман Наталії Гурницької "Мелодія кави у тональності кардамону".

      Видалити